той випадок, коли...

[anchorpoint_ua]

я дуже хочу написати щось, що випустить мою тугу.
Зробити щось, щоб відчути краплю тепла і прийняття...
Світ навколо мене божеволіє, а я здаюсь собі мало не у меншості тих, хто зберіг здоровий глузд
Якось так...
З іншого боку, в моєму житті все доволі вдало. Я там, де немає активних бойових дій, за що дякую Богові.
Мої батьки живі, хоча й бісять неймовірно, та я хочу, щоб вони побачили онуків.
Як би мало нам разом не залишилось.
Просто не знаю...
Нескінченно слухаю різні пісні. Насолоджуюсь хропінням Білочок - Пуні і Сніжуні, яких вкотовила після того, як не стало пана Муркотовського.
Він же був моїм першим синочком. Я про жодного котика так не сказала б. І навряд чи скажу. А в цієї пари біленьких створінь помер їхній людино-татко.
І зараз ці двоє вже освоїлися і хроплять доволі гучно в мене в ящику під ліжком на теплій дубльонці.
Мама потроху здає, але це передбачувано.
Батька обстежила сьогодні перед операцією - наша сімейна сказала, що його можна спокійно оперувати. Це - добре.
Взагалі - все добре. Життя триває і триватиме далі
Оригинал записи на Дыбре